УДК 82.09
Міннуллін О.Р.
СИТУАЦІЯ НЕБУТТЯ В ЛІРИЧНОМУ ТВОРІ
(НА МАТЕРІАЛІ ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО)
Анотація
В роботі досліджується місце і значення мотиву небуття в творчості Ліни Костенко. Означений мотив розглядається як один з ключових в поезії цього автора, що безпосередньо веде до розуміння сутнісної природи творчості поетеси.
Дослідження цього окремого образу-мотиву дозволяє зрозуміти органічний взаємозв'язок найважливіших для поезії Костенко образів і мотивів. Це мотив часу і, в першу чергу, мотив минулого – особистого минулого ліричної героїні і історичного минулого нації; мотив пам'яті, спогадів і зворотний йому мотив забуття; мотив слова, поезії, що акумулює в собі і пам'ять, і час.
Дослідження цього «поетичного ядра» творчості автора дозволяє чітко уявити типову структуру естетичного об'єкту (в термінології М.М. Бахтіна) поезій Костенко. В ході дослідження стає зрозумілим ціннісний сенс небуття в діалозі поетичної свідомості з часом, де відношення «буття-небуття» актуалізується.
Ключові слова: лірика, мотив, небуття, діалог, Ліна Костенко.
У творчості поетки Ліни Василівни Костенко є певне поетичне осердя, на яке дослідники її поезії повсякчас звертають увагу. Ідеться про кілька стрижневих мотивів, що в різному вигляді виникають у всі періоди творчості авторки. Це мотив часу й, насамперед, мотив минулого – особистого минулого ліричної героїні й історичного минулого нації; далі, мотив пам’яті, спогаду й зворотній щодо нього мотив забуття; нарешті, мотив слова, поезії, що акумулює в собі й пам’ять, і час.
На перший погляд може видатися, що ми означили заширокий спектр мотивів, відносно самостійних і таких, що потребують кожен окремої розмови. Але саме їхнє вичленування є процедурою умоглядною, штучною. У творчості ж поетки всіх їх представлено в неподільній єдності один з одним і явлено своєрідними молекулами в поетичному ланцюжкові ДНК поезії, першоелементами, що несуть на собі відбиток цілого й самі створюють це ціле.
У дослідженях лірики Ліни Костенко неодноразово здійснювалася спроба встановити органічний взаємозв’язок указаних мотивів поміж собою й, таким чином, виявити ті ціннісні відношення, котрі визначають неповторне обличчя її поезії.
При цьому дослідники, як правило, позначають у якості ключового якийсь один мотив, образ чи категорію, у світлі якої бачиться вся поетична структура. На жаль, часто сама внутрішня динаміка й цілісність цієї структури, її органіка виявляються поза межами дослідження, і внутрішній «механізм» поезіїї Ліни Костенко лишається практично непізнаним.
Розглянемо деякі дослідження, присвячені вивченню вказаної групи мотивів, що складають ядро поезії Ліни Костенко.
Для дослідниці Г.М. Жуковської ключовою, всеохопною категорією, через яку слід підходити до вивчення поезії цієї авторки, є категорія «історичної пам’яті» (курсив тут і далі за текстом мій. – О.М.): «…у поетичній концепції Ліни Костенко історична пам’ять – багатогранна форма існування культурної реальності та становлення людського життя в його глибинній спадковості, яка характеризується часовою трьохвимірністю. Невпинний рух часу в ліриці Ліни Костенко осмислюється через неперервний діалектичний перехід минулого в сучасне і майбутнє. Історична пам’ять в цьому контексті – скарбниця матеріальної і духовної культури, генетичне джерело звичаїв та традицій, ігнорування якими може привести до вимирання роду, народу, нації […]
…у віршах Ліни Костенко знаходить яскраве вираження унікальна властивість історичної пам’яті – здатність до переходу із небуття у вічність. У процесі авторського осмислення минущості та вічності значне смислове та емоційне навантаження здобуває образ часу. Він є постійним і строгим виміром конечного існування людини на землі. Ліричний хронотоп Ліни Костенко позначений поглибленою змістовністю, яка пов’язана з прагненням конкретний, особистий час зіставити з історією, з вічністю, розгорнути в перспективі й ретроспективі...» [5, с. 11].
У якості однієї з ключових категорій поетики Ліни Костенко Світлана Барабаш позначає «внутрішній вимір» часу й простору: «Специфіка категорії часу… в творчому мисленні поетеси визначається внутрішніми вимірами реальності, об'єктивної дійсності, трансформованої у самобутніх обширах її духовно-мистецького буття. Досвід минулих поколінь, трансформований індивідуальною долею, акумулює потенцію енергії саморозвитку, стає кодом духовного руху нації, котрий визначає її логіку тривання у часі…
Поетеса має дивовижний талант поселяти свою ліричну героїню в просторі, де несмертний дух ширяє понад ландшафтами й між епохами в неймовірній гармонії зі світом. Внутрішній вимір визначає параметри дійсності в поезії глобальної позачасовості» [2, с. 21].
Харківська дослідниця Руслана Мариняк характеризує поезію Костенко як «історіософську» й виокремлює в якості ключової категорії поетики авторки категорію «одночасності», що дозволяє поетці моделювати певне поетичне «інобуття»: «Для поетичного макрокосму Ліни Костенко характерним є медитативне перенесення ліричної героїні у бажаний світ минулого. Це перенесення показано через віднайдені поеткою слова для побудови у віршах моделей «іншосвіття»…
Ідея часової єдності світу, на якій засновано мотив переміщення, мандрівок у минуле, набуває в історіософській поезії Ліни Костенко онтологічного звучання… Кожна подія, що зафіксована людською пам'яттю, триває неперервно й одночасно, у минулому – теперішньому – майбутньому» [12, с. 7-8].
І, напевне, найбільшою мірою до розуміння сутності поезії Ліни Костенко наблизилася дослідниця Людмила Тарнашинська. У статті «Час у творчості Ліни Костенко як темпоральний код структури людського досвіду» вона подає таку характеристику однієї з книжок поетки: «Сама назва книжки «Над берегами вічної ріки», що, здається, якнайкраще концентрує в собі світовідчуття авторки, передає - як вічність життєтривання, так і його плинність, проминальність. І ця дихотомічна сув'язь захоплює у свою орбіту всю різнотемність, підпорядковуючи її одній темі: час-буття і час-небуття, або, іншими словами, час як факт свідомості й час як фікція, ілюзія буття» [19, с. 46]
«У творчості Ліни Костенко відчувається не так діалог із конкретними подіями та їхнім слідом в історії, з нашою рецепцією минулого – а відбувається невловимий, бо вічно плинний, діалог із часом, а тож, з буттям і небуттям» [19, с. 50].
За настільки розбіжного бачення сутності поезії Ліни Костенко буквально всіма дослідниками означено особливий взаємозв’язок буття й небуття, що здійснюється в поетичній свідомості, у поетичному слові. Саме цей взаємозв’язок дозволяє існувати «історичній пам’яті» й переходити авторській свідомості «з небуття у вічність». Здійснення цього взаємозв’язку в поетичному слові надає можливість відбутися «внутрішньому виміру» поезії в Ліни Костенко. Цей взаємозв’язок обумовлює «одночасність» і «інобуття» у творчості поетки, що про них пише Р. Мариняк [12]. Взаємозв’язок буття й небуття визначає «діалог» поетичної свідомості з часом, який протікає в поетичному слові, про що розмірковує Л. Тарнашинська [19].
Завдання нашого дослідження визначити місце й значення мотива небуття в структурі естетичного об’єкта (термін М. Бахтіна [3]) у ліриці Ліни Костенко.
Упродовж дослідження ми намагатимемося прояснити ціннісний сенс небуття в діалозі поетичної свідомості з часом, де відношення «буття – небуття» актуалізується. Дослідження цього, на перший погляд, часткового моменту проллє світло на органічне співіснування всього комплексу означених мотивів поезії Ліни Костенко – цього поетичного ядра її творчості, а також дозволить ясно уявити типову структуру естетичного об’єкта в ліриці Костенко і, нарешті, максимально наблизить нас до розуміння сутнісної природи поезії авторки. При вивченні цього питання ми звертатимемося до віршів різного часу.
Щонайперше звернімо увагу на два пейзажні малюнки, котрі подає Ліна Костенко у віршах «Хутір Вишневий» і «Ще назва є, а річки вже немає…» - краєвиди в них багато в чому схожі поміж собою.
Тут ми спостерігаємо типову як на пейзажну лірику ситуацію – з одного боку, картини природи належать свідомості ліричної героїні, себто буття виступає як таке, що твориться поетичною свідомістю ліричного суб’єкта, а з іншого боку, сама ця свідомість виявляється заглибленою в краєвид, розчиненою в бутті. Таким чином, звертаючись до пейзажної лірики Костенко, правомірно говорити про своєрідне ліричне буття-свідомість, що може реалізовуватися в різних формах.
У вказаних віршах поетки буття-пам’ять (одна з таких форм) про те, що було, і чого вже немає, зіштовхується з актуальним буттям-свідомістю ліричного суб’єкта. Зір ліричної героїні віднаходить скрізь ознаки тління, спустошення, полишеності часу й простору (у вірші «Ще назва є, а річки вже немає…» це віддано з екологічним пафосом).
При цьому зникле буття являє для ліричного суб’єкта безсумнівну цінність. Цю цінність сформовано як цінність вихідної точки шляху, цінність місця та часу, де свідомість почалася, де їй звично й добре. Ці місце й час – буттєвий дороговказ для суб’єкта. Це буття, завершене в собі, містить у собі завершену свідомість суб’єкта, тож, є гармонізованим, характеризується сповненістю й, таким чином, володіє, передовсім, естетичною, а, потім, онтологічною цінністю – цінністю буттєвого ідеалу.
Доречним тут буде згадати вірш «Звичайна собі мить…», до творчо осмислено процес формування цінності пам’яті, процес перетворення буття в пам’ять, як форму буття того, що не існує, і як ціннісне відношення нині сущого до того, що кануло в Лету. У цьому вірші свідомість, точніше, свідомий зір, ліричного суб’єкта простує від предметної реальності, від буття, до самого себе, а потім із себе знову вертається до реальності, але вона стає вже іншою, завершеною, естетизованою, такою, яка ввібрала в себе й сам свідомий зір - «цей погляд заворожений»:
Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.
Втім, повернімося до роздумів про вірші «Хутір Вишневий» та «Ще назва є, а річки вже немає…». Цінність того, що було, для героїні є величезною, але цього буття не стало, і свідомість, що звично звертається до цього буття, не знаходить його на своєму місці та впирається в те, чого вже не існує, і так починає відчуватися присутність небуття.
У зв’язку з цим наведемо образне визначення небуття, що його подає у своїй статті «До проблеми онтологічної естетики: буття і небуття як принципи аналізу естетичних феноменів» російський філософ С.О. Лишаєв: «Естетично явлене Небуття може бути порівняне такому фізичному об’єктові, як «чорна дірка»: Небуття є незримим (лише ті речі можна побачити, відчути, які як сущі не є небуття), але його прихід, сама його присутність затягує у свою одночасно й страхітливу, і привабливу, магічно чарівну «темряву» і речі, і душі» [11].
Так і в поезії Костенко крізь явища зовнішнього світу, крізь об’єкти простору, які вловлює погляд ліричного суб’єкта, глибочіє безодня небуття, на всьому лежить певна печать смерті, не-існування. Такими є образи спеки, висохлої ріки, сухого степу, дикого поля, потрісканої землі, образи мосту, полишеної хати, а також лелеки.
До речі, образ лелеки, - безумовно, один із найулюбленіших для Ліни Костенко – символічний образ, наділений у контексті творчості поетки есхатологічним смислом, лелеки завжди з’являються в поезії авторки в описах світу, якого вже не стало, на відміну від традиційного тлумачення образу-символа лелеки як провісника народження нового. У зв’язку з цим можна говорити про поетичне переживання стану небуття як породжувального первня поезії для Ліни Костенко: світ, якого не стало, є для поетки поетичним первнем.
Погляд ліричної героїні поковзом проходить по тому, що її оточує, вона шукає щось живе, за що можна було б ухопитися, але чого вже немає. Тут відтворено світ, який уже залишено часом, позбавлений присутності живої людини. Виникає якесь ошукане чекання – замість буття, яке ґарантує існування самого споглядача, бо він укорінений у ньому, ліричний суб’єкт зіштовхується з небуттям. Замість буття-свідомості ліричний суб’єкт нагло опиняється вкоріненим у небутті. І художній світ цього ліричного вірша виявляється не буттям-свідомістю, а своєрідним небуттям-свідомістю. Світ-свідомість у ліриці Костенко виявляється зануреним у небуття.
У певному сенсі, виявляється, що ліричний суб’єкт сам переживає світ, «перебуваючи» в небутті, і його особливий погляд на суще, оголює в цьому сущому прикмети небуття. Так чи інакше, читачеві небуття вдається відчути через присутність ліричного суб’єкта, наділеного цим «есхатологічним» зором, і небуття відчувається як особливий стан свідомості суб’єкта.
Конче слід підкреслити характер тих відношень, які встановлюються в небуття зі словом і пам’яттю, покликаними замирювати небуття з буттям, ніби «притишувати» небуття у свідомості людини. У вірші «Ще назва є, а річки вже немає…» наголос робиться не на тому, що річка лишилася існувати через пам’ять і як слово. Акцент робиться на тому, що слово-пам’ять виявляється безсилим перед небуттям. Збережене в пам’яті людей найменування не може воскресити тієї ріки, що колись була. Нестямний вигук героїні «Воскресни!» не справляє ані найменшого впливу, буття-свідомість лишається в цьому ліричному етюді незмінним, нерухомим, тобто – саме небуттям-свідомістю, а наприкінці вірша есхатологічні риси проступають щодалі сильніше, рельєфніше, присутність небуття «сгущується».
У зв’язку з цим наведемо роздуми сучасних російських філософів, що займаються проблемою небуття. Прикметно, що навіть мислителі, що послідовно критикують підхід, за якого небуття висувається в якості базової категорії філософії, у свою чергу, також звертаються до слова «присутність». Звернімо увагу на розгорнутий роздум М.С. Розова – дослідника, який виступив з арґументованою критикою роботи російського філософа Арсенія Чанишева «Трактат про небуття» [20]: «що ж це за таке підозріле небуття, яке вже не є абсолютним ніщо, відсутністю бодай чогось, тотальною онтологічною порожнечею?.. Схоже, його слід трактувати просто як існування, присутність, прояв певного глибшого Буття, що містить уже й присутність, і відсутність, і сповненість, і порожнечу. Намагаючись звеличити свою центральну категорію небуття, А.М. Чанишев підпорядковує йому буття, але при цьому сам потрапляє до пастки. Запліднене буттям, чанишевське небуття втрачає свою минулу онтологічну чистоту й незайманість, воно важчає й виявляється своєю ж протилежністю – Буттям, але більш фундаментальним і багатим, ніж дискредитоване раніше буття» [15].
Ми б уточнили – буттям‑спілкуванням крайніх онтологічних величин: буття й небуття (детальніше про буття‑спілкування див. книгу М.М. Гіршманма «Нариси про філософію й філологію діалогу» [4].
Слід сказати, що в останнє десятиріччя в російській філософії доволі активно обговорюється комплекс проблем, пов’язаних з категорією небуття; виник цілий напрямок у філософії, в якому розробляється означена проблематика. Напрямок отримав назву «нігілологія» (або «нігітологія» - термін В.О. Кутирева [10]).
При цьому в колах мислителів є ті, хто, так би мовити, не визнає за небуттям права на існування (В.Л. Кисєль [7]); є ті, хто виступають з послідовною критикою, але визнають продуктивність розробки питання про місце небуття в сучасній філософії (В.О. Кутирев); і так само є апологети небуття (Н.М. Солодуха [17,18], О.І. Селіванов [16]).
Поштовхом до відживлення філософської думки навколо небуття став «Трактат про небуття» Арсенія Чанишева, написаний автором ще в 60‑ті роки, але опублікований у «Питаннях філософії» тільки 90‑го року. Робота Чанишева, за великим рахунком, не наділена фундаментальною філософською глибиною, у ній багато силувань, софізмів, що детально означили у своїх статтях багато заочних опонентів Чанишева (ученого вже немає серед живих): М.С. Розов «Філософія небуття: нове піднесення метафізики чи старий глухий кут мислення?», Ю.О. Разинов «Небуття в масці або як є можливим дискурс неґативності» [14] та ін. Однак усіма відзначається продуктивний пафос роботи, актуальність самої постановки питання.
Окрім вищеперелічених філософів, проблемою небуття також займаються С.О. Лишаєв, В.В. Андрієвський [1], М.Р. Шаріпов [21], М.С. Каган [6].
Так от, угледівши момент естетизації небуття у філософа Чанишева, М.С. Розов принагідно висловив вельми глибоку для філософії й естетики думку: небуття існує, як присутність, як момент у спілкуванні «останніх протилежностей» - буття й небуття.
Особливо рельєфно це виявляється в поезії, у творах ліричного роду літератури, де буття і небуття виявляються крізь свідомість суб’єкта, яка розгортається; адже весь світ ліричного твору існує в суб’єктивному плані. Таким чином, свідомість суб’єкта, який переживає, є водночас й існуванням світу в усій своїй повноті – буття й небуття постають критичними моментами повноти існування ліричного суб’єкта, моментами діалогічного відношення, що і є власне існуванням суб’єкта.
Повернімося до роздумів про поезію Костенко. У вірші «Хутір вишневий» поряд із краєвидом, просякнутим відчуттям небуття, щонайважливіше місце посідає образ матері. Глибоко вкорінений в українській літературі образ разом із традиційним наповненням набуває в Ліни Костенко авторського звучання.
У нашій літературі виробився певний вистояний ціннісний контекст, пов’язаний з образом матері. Виникає усталений асоціативний ряд: рідна земля, пам’ять роду, відповідальність перед родом, народом, нацією. Паралельний йому ряд: материнська любов, дитинство тощо виявляється підпорядкованим щодо першого, пов’язаного з мотивом пам’яті роду. Тут є певний «Едипів комплекс» нації, який у контексті національної культури перетворився на безсумнівну цінність для поетичної свідомості.
У розглядуваному вірші образ матері здійснюється у двох площинах: у пам’яті ліричної героїні, де мати існує як вічно жива, та в актуальному бутті‑свідомості, де є лише могила матері (означене двоєсвіття існує й на рівні краєвиду: це «краєвид‑пам’ять», який подається на початку вірша, і «краєвид‑небуття», що розгортається надалі). Отож, лише в живому відношенні, з одного боку, пам’яті як буття, що триває, як свідомості, шо протистоїть небуттю, та, з іншого боку, самого небуття, чиї прикмети лежать на кожному образі вірша, а найбільш завершено на образі могили матері, може існувати поетична свідомість.
Ліричний суб’єкт існує як буття‑спілкування автономних суб’єктів, що переживають протилежні критичні буттєві стани – буття й небуття. Кажучи про особливий стан суб’єкта, ми маємо на увазі цю первинну для творчості ситуацію буття‑спілкування, в якій один суб’єкт існує як два, що знаходяться обабіч безодні, яка розділяє буття й небуття. І змістом цього буття‑спілкування виявляється народження поезії, переживання суб’єктом-творцем стану «посутньо іншого, ніж буття, і посутньо іншого, ніж небуття» (М.М. Гіршман, детальніше про буття-спілкування в ліричному творі див. статтю «Тінь реальності чи «духовний вчинок»: літературний твір у світлі філософської критики Е. Левінаса» [4, с. 47 – 53.]).
У поезії Ліни Костенко опір небуттю особливий, такий, що приймає його. Ліричний суб’єкт допускає його в себе, більше того, воно стає цінністю, одною з формуючих сил поезії (у відношенні‑спілкуванні буття й небуття), тобто, існує в якості структуротвірного елемента поетичної свідомості й самого художнього цілого в ліричних віршах.
Під час звернення до проблеми, що нас цікавить – про місце мотиву небуття в поезії Костенко – не можна не звернути увагу на вірші‑притчи, вірші‑легенди, яких у творчості поетки чимало. Ми маємо на увазі твори «Притча про ріку», «У селі одному на поділлі…», «Цавет Танем», «Іма Сумак», «Плем'я Тода» та інші вірші такого ж плану (на прикладі трьох останніх указаних текстів ми розглянемо питання, яке нас цікавить).
Їх поєднує кілька характерних рис: напівісторична, напівлегендарна основа (звідси конкретні імена й найменування), часто певна екзотичність тематики, далі, властива притчі смислова глибина. У цій групі віршів нація почасту виступає як головна дійова особа (взагалі, жанрово вони тяжіють до історичних поем, але таки це саме ліричні вірші). Нарешті, у цих творах спостерігається особливий зв’язок того, що давно було, але загинуло, зникло, і того, що є зараз, тут відбувається відживлення того, що було безслідно втрачене культурою, людством. Давно втрачені думки, інтонації, культурні парадигми, форми національного буття й свідомості оживають у слові жерця, співі співачки, мові кочівників, у легендах тощо. Ці вірші – особлива поезія буття, що «воскресає», поезія подолання забуття, небуття нації.
Зазначена група віршів характеризується типовою структурою. На початку твору подається теза – нація була і зникла («Іма Сумак»: «Було на світі плем'я – інки. Було на світі – і нема..»), або ж над нею нависає загроза втрати своєї автентичності, своєї мови («Цавет Танем») або перед культурою стоїть небезпека остаточного забуття («Плем’я Тода»).
Далі ця теза розгортається в різних образах і картинах спустошення. У пейзажних малюнках найчастотнішими є образи суховію, пекучого сонця, пустирів. Також у таких текстах практично повсякчас присутній образ забутої мови, незрозумілого алфавіту, ієрогліфічного письма, що не надається до розшифрування. Увесь образний ряд покликаний передати відрив світу забутої цивілізації від реальності, від сучасності, точніше – живописати її небуття.
Часто в таких віршах рівнобіжно розгортається сюжет про бездуховність сучасного світу, що в ньому зникла наділена цінністю культура, ширше – у віршах відтворюється ворожість буття стосовно небуття взагалі, причому поетична свідомість стає на бік того, чого вже немає, як безумовної цінності (про ціннісне ставлення до того, чого немає, див. вище).
По цьому в творі, як правило, з’являється образ провідника того, чого немає, до світу нині живих, до сучасної культури – ним виявляється співачка, останній жрець або сама лірична героїня («Цавет Танем»). Усвідомлено чи неусвідомлено, самохіть чи несамохіть провідник воскрешає смисли (а, зрештою, буття), що їх було пущено в непам’ять і здавалися втраченими назавжди:
Співає гімни смертна жінка.
А в ній - чи знає і сама? -
Безсмертно тужить плем'я - інки.
Те плем'я, котрого нема («Іма Сумак»).
Найбільш поетично значущим виявляється це нидіння в тілі нині існуючого. Небуття вже неспроможне повернутися у формі того буття, яким воно було колись. Воно просотується крізь голос співачки чи жерця, як нудьга, смуток за неможливістю повернення. Небуття не стає знов актуальним буттям, а радше поетична свідомість сама занурюється в царину небуття, переживає його як особисту драму, як причетність небуттю, і таким чином долучає до цього кола сучасність:
І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон,—
хто зна, од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон… («Плем'я Тода»).
Подібний підсумок ми вбачаємо й ув іншому творі поетки: «Сивий сон у вічність однесе…» («В селі одному на Поділлі…»). У цьому вірші підкреслено зв’язок небуття з вічністю, подоланням скороминущого, хисткого.
У вірші «Цавет Танем» (пер. з вірменської «Твій біль беру собі») забута мова перетворюється на траву, а та «проростає в легенди й пісні», і так стає існуванням небуття, набуває естетичного виміру й увіходить до поетичної свідомості як смуток загиблої мови, що стає смутком споглядальника, ліричного суб’єкта.
Мотив небуття часом виявляється не буквально, а опосередковано. Скажімо, у баладі «Калинова сопілка» в центрі уваги ціннісна межа життя й смерті, ситуація переходу, повернення до буття через переродження ліричної героїні на сопілку (традиційний мотив для фольклору).
У народній баладі свідомість ліричної героїні утворено ніби-то двома свідомостями, злитими водно: перша свідомість належить героїні-людині, що не може вгадувати наперед свою долю, а друга, наділена більшим знанням, належить ніби вже мертвій героїні, це своєрідна позиція «позазнаходження» (у бахтінській термінології).
Подібна поетична ситуація «говоріння мертвого» є типовою не лише для фольклорного баладного світовідчуття, вона активно розвивається і в авторській ліриці. Див., наприклад, вірші «В полдневный жар в долине Дагестана…» М. Лермонтова, «Я видел свое погребенье…» К. Случевського, «Когда я после смерти вышел в город…», «Вот и нет меня на свете…» В. Соколова, «Я убит подо Ржевом…» О. Твардовського, «Лежал я мертвый под Сыктывкаром…» О. Парщикова тощо. Перетворюючи термін, використовуваний Н.М. Солодухо, таку поетичну модель можна назвати «небуттєвим існуванням» [17, с. 28] у слові.
Друга свідомість – це одночасно й поетична свідомість співця. Вона по вінця виповнена знанням того, що героїню (а отже «мене») неминуче занапастять (звідси особливий драматизм баладного світовідчуття, баладний жах). У баладі героїня знає, що її згублять, і прямує за своєю долею, переживаючи це як трагедію буття і як оповідь про це, пройняту насолодою неіснування, поетичним самоздійсненням. Але два ці моменти не є протиставленими, а є синкретично неподільними у фольклорному творі.
У вірші Ліни Костенко все вищеозначене присутнє, але в перетвореному авторською свідомістю вигляді. Небуття тут переживається як присутність зла, котре неминуче перемагає, але лише до певного момента – допоки свідомість не воскресає в сопілці, що співає голосом героїні. До речі, у народних піснях і баладах пробудження голосу мертвої дівчини в дереві чи сопілці не розв’язує ситуацію на користь добра – зло вже відсвяткувало перемогу, але розповідь про нього, спів про нього, пробуджує діалог буття й небуття у свідомості живої людини, що дозволяє здійснитися естетичній події.
Відтак прикметно, що зло у вірші Костенко є наділеним атрибутом «брехливе», а сопілка виповість «правду», правду про те, як усе було, як зло, небуття діяло насправді – і ось перед нами вірш «Калинова сопілка», оця саме розповідь про дію зла, існування небуття. Отож, і тут небуття входить до поетичної структури, як невід’ємна складова, компонент діалогічного відношення.
Узагальнимо наші спостереження про значення небуття в поезії Ліни Костенко та про його місце в структурі естетичного об’єкта у творах поетки.
У поезії Ліни Костенко небуття входить до структури естетичного об’єкта як його невід’ємна частина, найважливіший елемент, без якого поезія, акт поетичної творчості не може відбутися. У поетичній свідомості протікає інтенсивний діалог буття й небуття, де останнє виявляється не менш значущою цінністю.
Небуття виявляється певним каталізатором поетичної енергії, енергії творчості. Можливість буття перейти в небуття й згодом знову повернутися в перетвореному естетичному вигляді надає йому це ціннісне наповнення.
Авторська свідомість має своїм джерелом саме небуття, яке «воскресає» через цю свідомість. Ліричний суб’єкт переживає світ, «перебуваючи» в небутті, і особливий погляд суб’єкта на суще («есхатологічний зір»), оголює в цьому сущому прикмети небуття. У свою чергу, читач може поетично прочути це небуття як присутність авторської свідомості-небуття.
Дивлячись на поезію Ліни Костенко, годі з певністю сказати – чи небуття веде за собою авторську свідомість, провокуючи опір з її боку (звідси актуалізація пам’яті та поетичного слова), чи ж саме свідомість автора з якоюсь болісною насолодою втягає в коло своєї свідомості-небуття, свого «есхатологічного зору», усе суще, шукає й віднаходить у бутті «розколини», прикмети небуття (поетка зізнавалася: «Вірші пишуть мене…» [13, с. 98]). Можливо, сама пам’ять у ліриці Ліни Костенко є цінністю не від того, що вона протистоїть небуттю, бачиться формою буття, що вічно триває – а від того, що є в ній присутнім, відчувається млосна й страхітлива дія небуття.
Увесь комплекс головних мотивів поезії Костенко – час, пам’ять, історія, поезія, слово – так чи інакше пов’язані з мотивом небуття. Він їх єднає й, власне, є тим таки невхопним осердям поезії авторки. Дозволимо собі метафору – той саме «п’янкий нектар», «мед поезії» в Ліни Костенко є ні що інше, як небуття, що пульсує в сущому й, навпаки – буття, що воскресає з безодні небуття, буття-спілкування цих «останніх протилежностей» в акті поетичної творчості.
Бібліографія
Annotation
In this study the place and value of nonexistence’s motive in the works of Lina Kostenko are investigated. In the poetry of this author the noted motive is examined as one of key points which directly lead to understanding of the nature essence in the poetess’s work.
A research of this separate image-motive allows understanding the organic interconnection of the most important images and motives for Lina Kostenko’s poetry. This is about the motive of time, and first of all the motive of the past, personal past of the lyrical heroine and the historical background of nation; the motive of memory, memoirs and the opposite to this the motive of oblivion; the motive of the word, poetry which accumulate memory and time altogether.
Research of this “poetic core” of the author’s works allows imagining the typical structure of the aesthetic object (in the terminology of M.M.Bachtin) in Kostenko’s works. During research the valued sense of nonexistence becomes clear in the dialog of poetic consciousness in course of time, where the relation of «life-nonexistence» becomes actual.
Keywords: lyric poetry, reason, nonexistence, dialog, Lina Kostenko.
Комментариев нет:
Отправить комментарий